Пятница
15.12.2017
22:55
Приветствую Вас Гость
RSS
 
КЗ "Лисичанський НВК ЗОШ І-ІІІ ст. №3 - ДНЗ "Ба...
Главная Регистрация Вход
Каталог статей »
Меню сайта

Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Главная » Статьи » Мои статьи

Історія нашої школи

Середній школі №3 м.Лисичанська у травні 2016 року виповниться 80 років.Для віку людини це   не багато, а для школи-солідні роки,коли вже можна говорити про надбання, бо зерна, колись засіяні у ріллю, вже дали не тільки дружні сходи, а й багатий урожай.

            Школа була заснована у передвоєнному 1936 році. П'ять випусків відбулося в ній до 22 червня 1941. 29 випускників школи загинули, захищаючи Батьківщину:

Жуков Микола Макарович

Мовчанок Анатолій Максимович

Зоз Леонід

Шарко Гліб Антонович

Іванов Віктор

Орзул Савелій Михайлович 

Орзул Іван Михайлович

Філонова Варвара

Панаіт Анатолій Венедиктович

Мустафа Леонід Прокопович

Кафтанова Сергій Данилович

Карпенко Анатолій Ілліч

Золотар Ілля Олексійович

Гонцул Олександр Іванович

Ажипа Василь Силович

Жихарь Володимир

Мустафа Віктор Тимофійович

Лунгор Микола

Ісаєнко Володимир

Блудов Анатолій

Дуднік Іван

Жуков Анатолій

Карпенко Володимир

Кочак Петро

Коломійченко Зоя

Кривошеєв Григорій

Молчанов Анатолій

Сілкин Тимофій

Сосюра Володимир 

Фоменко Олександр 

Микола Лунгор входив до складу диверсійно-партизанськоі групи "Максим". Група пройшла 300 км. від лініі фронту в тил ворога до залізниці, що поєднувала Північний Кавказ зі Сталінградом.У Астрахані-місці відправки групи-отримали наказ:головне-залізні дороги.В нічній темряві в районі станціі Орловська партизани заклали міни. Знали, що до Сталінграду на допомогу Паулюсу поспішає девізія СС ''ВІКІНГ''.Йшов ешелон ''Нордланд'' з бойовою технікою. Пролунав вибух, потяг зупинився, але з рейок не зійшов. Що робити? Командир загону дає команду : «ВОГОНЬ».

             6 автоматів, 4 гвинтівки і 4 карабіни партазани обдавали свинцевим градом вікна і двері вагонів. На відстані 50 метрів партизани вели вогонь без промаху.Німці не чекали нападу партизан у цій місцевості: кругом степ і жодного кущика. Оговтавшись, вороги зрозуміли, що мають справу з невеликою купкою сміливців, і оточили іх.

                Німці схопили героїв: 12 чоловіків і 3 жінки. Але нічого від них не добилися. Партизани, серед яких був один випускник СШ №3 Микола Лунгор, героїчно загинув,віддавши життя, захищаючи Вітчизну.

Вже пройшло більше 66 років як минула Велика Вітчизняна війна, але ми її не забули, як і не забули всіх тих, хто віддав своє життя, захищаючи свою Батьківщину. Радянський народ не жалів ні сил, ні життя для того, щоб вигнати ворога зі своєї рідної землі. Плечем до плеча наші чоловіки і жінки прискорювали час перемоги. Всі вони мужньо зносили неймовірні тяготи воєнного часу, завзято працюючи на заводах, у колгоспах, лікарнях та на інших посадах, забезпечуючи надійний тил.

 На фронтах люди проявляли особливий героїзм. Яка сила духу була проявлена тими, хто не вагаючись затуляв своїм тілом вивергаючу смертоносний вогонь амбразуру ворожого доту. На такі самопожертви йшло багато солдатів Радянського Союзу. Але таких подвигів не робили солдати і офіцери фашистської Німеччини. Їхніми духовними мотивами були ідеї расової переваги та сліпа дисципліна. В той час наш солдат воював за незалежність своєї Батьківщини, за свої землі, за своїх рідних і близьких. Такі люди робили неймовірні подвиги, вчинки, проявляли відчайдушну мужність і стійкість в кривавих боях зі супротивником. Саме таких людей і називають героями.

Про одного з таких героїв я й хочу розповісти. Ім’я цього героя – Василь Васильович Павлов. Його ім’я носить наша школа-ЗОШ I-III ст. № 3 м. Лисичанська,а також ім’ям В.В.Павлова названа вулиця у південній частині нашого міста.

В. В. Павлов народився  28. 02. 1916 р. в м. Миколаєві. З 1918 р. мешкав в Лисичанську. Працював слюсарем на Лисичанському содовому заводі. Невід’ємною частиною його життя була освіта, здобуваючи знання він багато часу проводив в бібліотеці, з захопленням вивчав науки та культуру світу. Закінчив Артемівський бібліотечний технікум. Працював бібліотекарем в одному із сіл Сватівського району.

Молодий, цілеспрямований, з романтичним юнацьким поглядом, він у 1937 році  вступив до лав Червоної Армії. Відразу проявив характер справжнього солдата-захисника.

Буває й так, що й інтелектуально розвинутий та інтелігентний юнак може потрапити у вир війни. Знову ж таки наш герой не розгубився і проявив найсильніші риси характеру, закінчив Орловське танкове училище. Навчаючись в училищі,  Василь відразу показав свої організаційно-командні якості. І не даремно. Тому, що вже у 1941році, на початку війни, його призначають командиром батальйону 49-ї гвардійської бригади (12-гвардійський танковий корпус. 2-а гвардійська танкова армія, 1-й Білоруський фронт).

12 травня 1941 року він одержав перше поранення,а в серпні 1942 року-друге.

У місто верхнє на ім’я батька-Василя Євдокимовича Павлова зрідка приходили фронтові листи.Вони були небагатослівними,але завжди підбадьорювали батьків.З листів батько дізнався,що син був нагороджений орденом Червоного Прапора,а після-орденом Олександра Невського.І в кожнім листі-переживання танкіста за зганьблену Радянську землю,виражаючи прагнення помститися німецько-фашистським окупантам за кров і страждання радянських людей.

В одному з листів Павлов писав у 1943 році: «Тато!Ти будеш пишатися своїм сином».

І це не просто гарні слова.Це свідчення того,що Василь свідомо йшов на подвиги.Збільшувалося їхнє число з кожним днем.Про це свідчать дані з нагородного листа В.В.Павлова.

Гвардії капітан Павлов на початку 1945 року командував 2-м танковим батальйоном 49-ї гвардійської танкової Вапнярської Червонопрапорної ордена Суворова бригади.Радянські війська в той час звільняли польські землі.У період наступальних боїв з 15 по 20 січня 1945 року від плацдарму на річці Вісла (м.Варка) до міста Радзилов батальйон гвардії капітана Павлова знаходився у передовому загоні.За ці дні він пройшов з боями 400 км,наносячі стрімкі удари по комунікаціях супротивника.В.В.Павлов показав високу бойову майстерність у керівництві бойовими діями танкового батальону під час боїв у тилу супротивника,виявив особистий героїзм.

Гвардії капітан Павлов відзначився у Висло-Одерській операції. 18 січня 1945 р.танковий батальйон гвардії капітана Павлова стрімким ударом захопив переправу через р. Бзура в районі м. Стари (Польща), зайняв плацдарм на лівому березі, забезпечив форсування річки та переправу двох танкових корпусів, першим увірвався в м. Родзеюф, відрізав шляхи відступу противнику.

Атака розверталася успішно.Нищівна лавина радянських військ нестримно рухалася до Одеру.Значна територія Польщі була звільнена.

У десятки населених пунктів бажану волю полякам принесли гвардійці майора Павлова,протягом декількох годин бою опанували сильно укріпленим вузлом супротивника-містом Радзилов.Діючи обхідним маневром Василь Васильович з’являвся там,де супротивник найменше чекав наших частин.

Уміле керівництво командира,помножене на його особистий героїзм і безстрашність танкістів підрозділу,забезпечували успішний результат бойових операцій.

Командир 49-ї гвардійської танкової Вапнярської Червонопрапорної ордена Суворова бригади гвардії полковник Абрамов у представленні на капітана Павлова 11 лютого 1945 року писав:

«За високу майстерність у керівництві батальйоном у бою,героїзм,мужність і сміливість гвардії капітан Павлов В.В. гідний присвоєння звання Герой Радянського Союзу».

Гідний присвоєння звання Герой Радянського Союзу-такі були висновки керівництва-командира 12-го гвардійського танкового Уманського Червонопрапорного ордена Суворова корпуса,Героя Радянського Союзу генерал-майора танкових військ Телякова,командуючого танковою армією,Героя Радянського Союзу гвардії генерал-полковника танкових військ П.Латишева,командуючого бронетанковими і механізованими військами 1-го Білоруського фронту генерал-лейтенанта танкових військ.

Указом През

                               

     Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 року капітану Павлову Василю Васильовичу було присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу.Ця звістка була з радістю зустрінута бійцями  частини,усіма,хто знав Василя Павлова.Але Герою не довелось одержати високу нагороду.1 березня 1945 року гвардії майор Павлов(незадовго до цього йому було присвоєно чергове військове звання) був  смертельно поранений на полі бою,а на другий день помер.

    Гвардійці поховали свого улюбленого комбата в польському місті Кольмер.Їм дорогий був цей безмежної хоробрості чоловік. Не треба забувати про те, що він, будучи командиром, ніколи не забував про рядового  солдата. Його щирість, веселий оптимістичний лад, солдатський гумор завжди були підтримкою для його підлеглих.На полі бою однополчани сміливо довіряли йому своє життя,а в хвилини затишку,на привалах,із  захопленням слухали,як він читав вірші Сосюри,свого земляка,що,як і Павлов,починав трудовий шлях на содовому заводі в Лисичанську.

   За клопотанням редакції заводської газети «Прапор Ілліча» грамоту героя було вручено батькові героя-Василю Євдокимовичу Павлову.

   Василь Васильович Павлов героїчно виконав свій обов’язок перед Вітчизною і хоч йому не довелося дожити до світлого дня Перемоги,він завжди з нами.

   До 30-річчя Великої Перемоги Лисичанською Міською Радою було присвоєно ім’я Героя Радянського Союзу середній школі № 3 м.Лисичанська .А в 1977 році вулиця Ярмарочна у південній частині міста була  перейменована на вулицю ім..В.В.Павлова.

           

     До нас дійшли не всі епізоди бойової біографії Василя Павлова.Але й вони свідчать про те,що він був вірним сином свого народу. Він був людиною праці і миру.За це і віддав найдорожче-своє життя.

     Наш земляк, Герой Радянського Союзу, Василь Васильович Павлов, віддав своє життя і за нас, сьогоднішнє покоління. Він героїчно загинув заради нашої свободи і щастя жити, вчитись, працювати і ніколи не  забувати про славетний подвиг захисників Вітчизни, серед яких і він – наш В. В. Павлов.

    Загальноосвітня школа І-ІІІст.№ 3.м.Лисичанська, що носить ім’я Василя Васильовича Павлова

                                                                                                                                                    

     Загальноосвітня школа І-ІІІст.№ 3.м.Лисичанська, що носить ім’я Василя Васильовича Павлова (центральний вхід)

                                                                                                                                                 

                        Дорога до ЗШ І-ІІІст.№ 3м.Лисичанська,що носить ім’я Василя Васильовича Павлова.

    Філонова  Варя  народилась у  1923 році. У 1941 році  закінчила  середню школу № 3  і вступила  до  медичного  технікуму. Ворог  підходив   до  міста. Дівчина  не  могла спокійно  сидіти  вдома . Вона  твердо  вирішила  йти  на  фронт.

     Дощової  осені 1942 року   Варя  виконувала  партизанське доручення в одному з сіл Чернігівщини. Зненацька до села вступив загін німецьких карателів.  Варя спробувала через городи пробратися до лісу і попередити партизан. Та патрулі помітили її і відкрили вогонь. Поранена в ногу, дівчина потрапила до ворожих рук. Її жорстоко били, але вона мовчала. Німці повісили варю перед палаючим будинком, куди перед тім зігнали мешканців села.

   Боровся з ворогом і брат Варі, Іван Філонов. Боровся у небі Донбасу, під Белградом, на Дніпрі. Особливо пам’ятний був бій за Донбас. 20 червня 1943 р біля села Долгинське лейтенант Філонов знищив зенітне гніздо ворога. 15-16 серпня того ж року він тричі брав участь в операції по знищенню літаків противника біля Краматорська.

    У вересні 1943р група штурманів з ведучим І. Філоновим отримала наказ розбомбити міст через Дніпро. При підході до цілі штурмовики потрапили під шквальний вогонь. 5 батарей ворожої артилерії, і ведучий групи приймає рішення : кинути літаки на зенітне гніздо. Іван знищив прислугу, розбив ящики зі снарядами. І раптом – лихо: пошкоджено праву площину. Літак сильно похилився, але Філонов повів поранену машину до мосту і кидав бомби. Під час виходу з атаки на Філонівський « ІЛ-2» напали чотири «мессершмітти» . В одного з них стрілок влучив. Інші вийшли з бою. На ледве керованому, простріленому літаку дістав Іван до свого аеродрому.

    У червні 1944 р Іван Філонов переступив рідний поріг. Груди  Герою Радянського Союзу прикрашали два ордени Червоного прапора, орден Вітчизняної війни І ступеня, орден  Червоної Зірки, орден Леніна. Це була зустріч сина з матір’ю.

   «Я обов’язково повернусь, мамо!» - сказав він на прощання. У жовтні 1944 р капітан Іван Філонов загинув під Белградом. Вулиця, де жила його мати, недалеко від школи, і до тепер носить його ім’я. 

Карпенко Анатолій народився 7 жовтня 1922 р у Верхньому (колишня назва Лисичанська). В 1929-у пішов до школи. Вчився добре. Відвідував аероклуб. Після закінчення середньої школи №3 склав  іспити до льотної школи. В 1941 р, коли почалася війна, Анатолій Карпенко потрапляє до діючої армії. Був нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня. Доля усміхнулася йому:смерть обходила стороною, війна закінчувалася,в одному полку з ним-кохана дружина.Навіки в пам’яті жінки залишався день 8 травня 1945 року,колі під Прагою її чоловік старший лейтенант Анатолій Ілліч Карпенко подарував ій гілку бузку, а сам навіки пішов у безвість. Після війни дружина Анатолія Карпенка  разом з донькою оселилися в Северодонецьку.Вони часто згадують про батька,перечитуючи вірш Гураєвського “Ветка сирени”.                 

Дочь, волосы матери тронув рукой,

Спросила: Как стала ты ,мама,седой?

Добавила мягко, запнувшись слегка:

Тебе же, родная, ведь нет сорока?”

 

Задумчиво, тихо, мать дочке в ответ:

“В ту пору  мне было всего двадцать лет.

Ломая границы, котилась война

На запад, к Берлину, спешила она.

 

Тогда я и встретилась с папой твоим,

В дивизии “ИЛ-ов” служили мы с ним.

Он – неба хозяин, а служба моя –

Синоптиком в штабе работала я.

 

 Хоть смерть он на крыльях носил под собой 

Весёлым всегда возвращался домой.

Мы вечером слушали с ним тишину,

Любили, мечтая, смотреть на луну.

 

Рассвет мы встречали с любимым не раз.

И не было в мире счастливее нас.

Весной, в сорок пятом, в далеком краю,

Сыграли солдатскую свадьбу свою.

 

Зарей знималося утро вдали,

Когда мы к машине его подошли.

Слов тёплых сказать не смогла,

Лишь ветку сирени ему подала.

 

На ветку росинкой упала слеза

Губу закусила, вот-вот разревусь,              

Ну что ты, родная, я скоро вернусь!”

Я долго смотрела в простор голубой

Я небо молила, чтоб был он живой

 

  Но   небо  чужое в чужой  стороне

Служило в то утро  не  людям – войне.

А в полдень из  штаба связной  прибежал:

«Вас  требует  срочно  к себе  генерал!»

 

Припухшие  веки,  лицо  как  гранит :

«Ваш  муж  рано  утром  под  Брагою сбит»…

… Лишь помню, что  видела будто  во  сне

Воронку , да  ржавую  воду  на  дне.

 

А сбоку в грязи на обломке  крыла

Знакомую  ветку  сирени  нашла.

А утром  в  крови  захлебнулась  война

«Победа! Победа!» - звенела  весна.

 

Алели  гвоздики у братских  могил

Тогда  мою  голову  иней  покрыл.

Храню  как  святыню горсть чешской  земли

Мы  с  горем  в  обнимку  сквозь годы  прошли

 

Но  нет, никогда  не  забыть  мне  тот  день

Весеннее  небо … Воронку… Сирень.

   Жорстокою  була  війна. Гинули  кращі  сини  і  доньки – випускники  середньої  школи  № 3, але й  сама школа не стояла  осторонь  життя. В  її  стінах  розмістився  госпіталь. Тут  лікували  поранених до 1942  року,  коли  в неї  потрапила  бомба.До війни у школі працював музичний гурток.В 1937 році відбулася обласний конкурс художньої самодіяльності.Ансамбль нашої школи зайняв І місце в області,за що отримав у подарунок духові інструменти,кіноапарат,-розповідає учасниця гуртка Мальована Антоніна Андріївна.

(На фото вгорі:Мальована Антоніна,вчитель російської мови-Полулященко Анна Вікторівна,вчитель історії-Скрябіна Н.О,випуск 2009,на фото знизу-учасники музичного гуртка 1937 року:Галіцина Олександра,Зубко Олександр,Федоров Павло,Юзефович Раїса,Михайленко Борис,Удовенко Василь,Височін Анатолій,Орзул Георгій,Коломийченко Микола,Брильов,Мицкович Олександр,Зоз Ольга,керівник ансамбля-Мальований Володимир Андрійович.В роки ВВв загинули Юзефович Раїса,Височин Анатолій,Коломийченко Микола.Федоров Павло став штурманом громадянської авіації,Михайленко Борис-захистив дисертацію,Удовенко Василь працював бухгалтером шахти «Матроская»,Галіцина Олександра стала вчителем української мови та літератури,багато років була заступником директора СШ № 2,Мальована Антоніна довгий час пропрацювала завідувачкою бібліотеки будинка культури завода «Лиссода» імені В.І.Леніна.

 

 

 

Категория: Мои статьи | Добавил: Shkola (21.10.2015)
Просмотров: 105 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
avatar
Поиск

Вход на сайт